Форма входу

Пошук

Украина онлайн




Понеділок, 18.12.2017, 11:57
Вітаю Вас Гість | RSS
Третейскьий суд
Головна | Реєстрація | Вхід
Про практику вирішення спорів що виникають з виконання кредитних договорів


Про практику вирішення спорів що виникають з виконання кредитних договорів

 

Відповідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" пленум Вищого господарського суду України

 

ПОСТАНОВЛЯЄ:

 

З метою однакового і правильного вирішення господарськими судами спорів, що виникають з виконання кредитних договорів дати такі роз’яснення.

 

1. Вирішення господарських спорів, що виникають з виконання кредитних договорів повинен здійснюватись у точній відповідності із законом та в установлені для цього строки.

У вирішенні питань, пов'язаних з підвідомчістю і підсудністю 
справ у спорах, що виникають з виконання кредитних договорів, а також 
щодо застосування Господарського процесуального кодексу України 
(далі – ГПК України) господарським судам слід враховувати викладене 
в постановах Пленуму Вищого господарського суду України 
від 24.10.2011 р. № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності 
справ господарським судам" та "Про деякі питання практикизастосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" 
від 26.12.2011 р. № 18.

Розглядаючи справи у спорах, що виникають з виконання кредитних договорів господарські суди мають виходити з приписів Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Господарського кодексу України (далі – ГК України), Законів України "Про банки та банківську діяльність" від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ, "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12.07.2001 р. № 2664-ІІІ, "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22.11.1996 р. № 543/96-ВР, "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" від 18.11.2003 р. № 1255-ІV, "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" від 15.02.2011 р. № 3024-VI; Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 № 15-93 тощо.

 

2. У спорах, що виникають з виконання кредитних договорів, де сторонами є, як юридичні, так і фізичні особи та з урахуванням вимог  статей 1, 12, 13, 23, 58 ГПК України (далі – ГПК України) у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов’язані між собою і окремий їх розгляд неможливий, при визначенні судової юрисдикції господарські суди мають виходити з того, що такі справи господарському суду не підвідомчі. Зокрема, це можуть бути позови банку (іншої фінансової установи) до фізичної особи – позичальника і до юридичної особи – поручителя чи навпаки, які виникли з одних і тих самих правовідносин – укладання кредитного договору.

Оскільки пред’явлення позову до солідарних боржників є правом, а не обов’язком банку чи іншої фінансової установи (частина перша статті 543 ЦК України), то у випадку пред’явлення позову до кожного з них окремо господарські суди мають враховувати визначену ГПК України підвідомчість щодо розгляду господарських справ. Тобто, позов банку (іншої фінансової установи) до юридичної особи – поручителя із залученням фізичної особи – позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.  

 

3. Позовні заяви у спорах, що виникають з виконання кредитних договорів подаються до господарського суду за загальними правилами підсудності, визначеними статтею 15 ГПК України.

Позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням (частина четверта статті 15 ГПК України), проте відповідачем у справі є банк чи інша фінансова установа, як юридична особа.

Правила статті 16 ГПК  України про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо).  

Недотримання правил підсудності тягне за собоювідмову у прийнятті позовної заяви відповідно до ст. 62 ГПК України, про що виноситься ухвала.

 Якщо виявилося, що справа непідсудна господарському суду після прийняття позовної заяви до розгляду, суд, не припиняючи провадження у справі, пересилає матеріали справи за встановленою підсудністю.

 

4. За наявності у кредитному договорі третейського застереження (окремої третейської угоди) при вирішенні спору господарський суд  має припинити провадження у справі. Таку угоду сторони вправі укласти, як до, так і після порушення провадження у справі. В останньому випадку провадження підлягає припиненню з посиланням на пункт п’ятий частини першої статті 80 ГПК України. Якщо ж таку угоду укладено до порушення провадження у справі, то:

- у разі коли відповідач не заперечує проти розгляду справи саме господарським судом, спір підлягає вирішенню останнім;

- у випадку якщо відповідач з посиланням на згадану угоду, яка є 
чинною та не визнавалася недійсною, наполягає на вирішенні спору саме третейським судом, господарський суд має припинити провадження у справі на підставі пункту п'ятого частини першої статті 80 ГПК України.

 

5. Якщо господарським судом буде встановлено, що кредитний договір укладений між суб'єктом господарювання та фізичною особою, яка набула статус суб'єкта підприємницької діяльності – фізичної особи, після укладення 
такого договору, проте договір підписаний останньою, як фізичною особою, то господарський суд має припинити провадження по справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України.

Крім того, якщо зазначені обставини будуть встановлені господарським судом на стадії вирішення питання про прийняття позовної заяви, то у даному випадку, господарський суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК України, оскільки зазначений кредитний договір не є господарським договором, хоча і укладений для підприємницьких цілей.

 

6. Застосовуючи приписи статті 66 ГПК України щодо вжиття заходів до забезпечення позову при розгляді справ, пов'язаних з виконанням кредитного договору, господарським судам слід враховувати те, що умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у сторони спору на момент пред'явлення позову до неї, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Вживаючи заходи до забезпечення позову, господарський суд має з'ясувати: чи є позовні вимоги вимогами майнового характеру, у разі задоволення яких виконання рішення суду може бути утрудненим чи неможливим; чи стосується здійснена судом заборона позову, який вона забезпечує; чи відповідають вжиті судом заходи щодо забезпечення позову вимогам статті 67 ГПК України та чи стосуються вони предмету судового спору і не порушують прав інших осіб.

 

7. Вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі 
на підставі  частини першої статті 79 ГПК України господарським судам 
слід враховувати, що у справах, пов'язаних із кредитними правовідносинами (про стягнення заборгованості за кредитним договором та про 
визнання договору недійсним), є ознаки пов'язаності справ, але такі ознаки 
не спрямовані на захист порушених конституційних прав, передбачених статтями 55, 64 Конституції України.

Встановивши, що зміст договору суперечить чинному законодавству, господарський суд, керуючись частиною першою статті 83 ГПК України 
може за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю 
або у окремій частині.

Порушення провадження у справі, предметом спору якої є визнання недійсним кредитного договору, не перешкоджає з'ясуванню обставин  у справі, де предметом спору є повернення кредиту та сплати відсотків за ним.

 

8. Вирішуючи питання про зміну або розірвання кредитного договору у випадках коли сторони не досягли домовленості щодо зміни або розірвання договору, а одностороння зміна/розірвання договору не допускається, господарський суд повинен виходити з того, що право на подання позову виникає у сторони в разі, коли у відповідь на пропозицію змінити чи розірвати договір надійшла відповідь із відмовою або не надійшло відповіді у 20-денний строк. Такий досудовий порядок додатково закріплений у Господарському процесуальному кодексі України (ст. 11). У той же час невжиття заходів досудового врегулювання спору не є підставою для відмови у прийнятті позовної заяви чи для її повернення (ст. 62, 63 ГПК України), оскільки недотримання стороною договору вимог частини другої статті 188 ГК України щодо обов'язку надсилання іншій стороні пропозицій про його розірвання, в разі виникнення такої необхідності, не позбавляє сторону права звернутися за захистом порушеного права до господарського суду шляхом вчинення прямого позову до іншої сторони.

 

9. При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним господарські суди мають враховувати вимоги законодавства, що стосуються їх чинності та недійсності ( статті 215, 1048–1052, 1054–1055 ЦК України та статей 207, 208 ГК України).

Чинне законодавство України передбачає обов'язковість укладення кредитного договору в письмовій формі. Недотримання письмової форми кредитного договору прямо передбачає його недійсність. При цьому для визнання кредитного договору недійсним (нікчемним) у зв'язку із недотриманням письмової форми не вимагається винесення рішення суду. Такий правочин є недійсним автоматично відповідно до ст. 215 ЦК України.

При недотриманні письмової форми кредитного договору наступають наслідки, передбачені ст. 216 ЦК України.

Недосягнення сторонами кредитного договору істотних умов для його укладення, відповідно до приписів статті 638 ЦК України, має наслідком не укладення такого договору, однак не може бути підставою визнання такого договору недійним. Недійним можна визнати існуючий правочин, зокрема оспорюваний. У разі коли договору не існує, коли договір у зв'язку з тим, що сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, не відбувся як факт, можна констатувати факт неукладеності договору, проте не можна визнати та визнавати його недійним.

За змістом статей 536, 1054 ЦК України істотною умовою кредитного договору, щодо якої сторони повинні дійти згоди в належній формі, є визначення розміру процентів, без погодження сторонами якого кредитний договір не може вважатися укладеним. 

10. Вирішуючи питання про зміну або розірвання кредитного договору 
у зв'язку зі зміною економічної ситуації та коливанням курсу іноземної 
валюти стосовно національної валюти України, господарські суди 
мають виходити з такого.

Частиною першою статті 652 ЦК України передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Отже, зміна економічної ситуації та факт коливання курсу іноземної валюти стосовно національної валюти України є комерційним ризиком сторін договору, а тому не можуть бути підставами для зміни або розірвання кредитного договору або для невиконання зобов'язань за кредитним договором.

Зростання курсу гривні до іноземних валют, саме по собі не є підставою для зміни або розірвання договору, оскільки у сторін договору є можливість передбачити в момент укладення договору зміни курсу гривні до іноземних валют, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти України – гривні та її девальвації.

 

11. Вирішуючи питання щодо відповідальності за порушення грошового зобов'язання за кредитним договором господарський суд повинен виходити з того, що статтею 625 ЦК визначено спеціальні правові наслідки прострочення виконання грошових зобов'язань. По-перше, боржник зобов'язаний сплатити суму заборгованості з врахуванням індексу інфляції за весь час прострочення. По-друге, передбачена можливість стягувати за прострочення виконання грошового зобов'язання проценти річних. Тобто, зазначені наслідки полягають у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а отже господарський суд має виходити з того, наслідки прострочення виконання грошових зобов'язань, передбачені статтею 625 ЦК України застосовуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання.

 

12. Відповідно до частини другої статті 552 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом 
цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути 
збільшений у договорі.

Отже, встановлюючи розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань господарські суди мають враховувати, що договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів в частині застосування такої відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань як сплата пені за прострочку платежу регулюються у відповідності з вимогами Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".

13. Розглядаючи справи зі спорів про стягнення неустойки за прострочення суб'єктами господарювання виконання зобов'язання господарські суди мають враховувати те, що приписами частини шостої статті 232 ГК України встановлено строк, у межах якого нараховуються штрафні санкції, і який не є строком позовної давності, а пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України – строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Частиною шостою статті 232 ГК України визначено порядок застосування штрафних санкцій та обмеження щодо періоду їх нарахування. Зокрема, передбачено, що нарахування штрафних санкцій за 
прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом 
або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли 
зобов'язання мало бути виконано.

Якщо укладеним сторонами кредитним договором передбачено більш тривалий ніж визначений частиною шостою статті 232 ГК України строк, у межах якого перераховуються штрафні санкції, то застосуванню підлягає строк, встановлений договором.

 

14. Господарські суди вирішуючи питання щодо сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за час прострочення боржником виконання грошового зобов'язання, мають враховувати, що індекс інфляції – це показник, який характеризує динаміку загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для невиробничих цілей. Офіційний індекс інфляції розраховується Державним комітетом статистики України і визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України.

Визначення в договорі грошових зобов’язань у іноземній валюті 
не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює 
застосування розрахованого Державним комітетом статистики України 
індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов’язаних зі знеціненням 
боргу, визначеного в іноземній валюті.

 

15. Розглядаючи питання щодо дострокового повернення кредиту 
у зв'язку з простроченням позичальником свого обов'язку щодо 
повернення позики, господарські суди мають виходити з того, що відповідно до частини другої  статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати, зокрема, дострокового повернення частини позики, що залишилася.

У такому разі, дострокове повернення кредиту не має ознак одностороннього припинення договірних зобов’язань, а свідчить лише про зміну умов договору в частині строку його виконання та відповідає способу захисту порушеного матеріального права.

 

16.  Вирішуючи питання про визнання кредитного договору недійсним у зв'язку з підписанням його посадовою особою та скріплення печаткою філії банку, господарський суд повинен виходити з того, що підписання договору посадовою особою та скріплення печаткою філії банку не є підставою для визнання правочину недійсним, оскільки філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Частиною четвертою статті 64 ГК України встановлено, що підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством.

 

17.  Відповідно до частини другої статті 192 ЦК України іноземна 
валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, 
встановлених законом.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, суд має виходити з того, що використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (пункт 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 р. № 483).

При цьому зазначена норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями.

Згідно зі статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України 
від 19.02.1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі – Декрет) Національний банк України видає індивідуальні 
та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають 
під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії 
видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам 
України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення 
валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь 
період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Згідно з підпунктом "в" пункту 4 статті 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції  щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте чинне законодавство зазначених обмежень не встановлює, а відтак названа норма не підлягає застосуванню судами.

У зв'язку з цим, надання банком та одержання боржником кредиту в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

 

18. У разі якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті,  господарський суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю").

Чинним законодавством прямо не передбачено обов’язку господарського суду зазначати в резолютивній частині рішення про стягнення заборгованості в іноземній валюті еквівалент такої суми в гривнях.

Якщо у відповідних випадках позивач просить зазначити в резолютивній частині судового рішення зі спору, пов’язаного зі стягненням суми заборгованості в іноземній валюті, також і гривневий еквівалент (за офіційним курсом Національного банку України) або лише гривневий еквівалент, то суд з урахуванням конкретних обставин справи може задовольнити будь-яке з таких клопотань.

 

19. Вирішуючи питання про право банку в односторонньому порядку змінювати відсоткову ставку, господарський суд повинен виходити з того, що якщо кредитний договір був укладений до 10 січня 2009 року і в ньому сторони досягли домовленості про те, що банк має право в односторонньому порядку змінити відсоткову ставку, то це вже є домовленістю сторін. В іншому випадку, Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника (стаття 10561 ЦК України).

 


Copyright MyCorp © 2017